Історія вул. Шевченка, м.Дрогобич

Якщо адміністративним центром Дрогобича май­же постійно була Ринкова площа, то роль ділового центру виконувала вулиця Міцкевича (з 1990 р.— Т. Шевченка).

Колись головні вулиці міста починалися безпосе­редньо від центру. Нагадаємо: від Ринку брали поча­ток вулиці Стрийська, Бориславська, Трускавецька і Самбірська. Останню ще на початку XX ст. нази­вали Самбірською, хоч уже у 80-х рр. XIX ст. вона мала назву Панська, а з кінця XIX ст. носила ім'я Міцкевича.

У ті часи вулиця була зашутрованою, але бруд­ною, після дощу стояли калюжі. Невідомо, скільки б їй іще залишатись такою, якби не оказія. На 1911 р. очікувався візит до Дрогобича наступника австрійсько­го престолу, архікнязя Карла-Франца Йосифа, або, простіше, Карла Габсбурга. Магістрат, не бажаючи осоромитись перед такою особою, приступив до корін­ної реконструкції головної вулиці.

До робіт, якими керували майстри-брукарі Ва­силь Петричка і Валігура, залучили велику кількість людей, гужового транспорту. Камінь доставляли

з околиць Сколе, бруківку — з міста Тшебіня в Чехо-Словаччині. Спочатку зняли на 70 сантиметрів верх­ній шар проїжджої частини. На самий низ насипали грубий шар шутру, далі — коленого каменю, який ук­лали «на ребро», тоді — товченого шутру, після чого утрамбовували 20-тонним паровим котком. Потім його покрили шаром щебеневого відсіву та піску і знову повальцювали. Лише на таку надійну «подушку» укла­ли бруківку, дбаючи не тільки про надійність мо-щення, а й про красу. Тому камені наче розбігають­ся від центру до тротуарів дугастими лініями. Попри тротуари брук має інший колір і тягнеться рівними шнурочками вздовж вулиці. Укласти квадратний метр брукованої вулиці коштує значно дорожче, ніж заас­фальтувати. Зате кам'яне покриття можна вважати вічним.

До візиту наступника престолу вулицю забрукува­ли майже повністю. На перехресті нинішніх вулиць Січових Стрільців, Самбірської, Лесі Українки та І. Франка поставлено високу дерев'яну арку, прибра­но її четиною (хвоєю). Карл Габсбург приїхав акурат на Великдень, у квітні. Сам був на красивому коні. Супроводжував сина цісаря ескадрон уланів.

Коло брами його гратулювали бургомістр Дрого­бича Раймонд Ярош, радні з магістрату, маєтні гро­мадяни. Після вручення хліба-солі бургомістр з гос­тем оглянули місто, потім запросив його додому. Тоді Ярош уже перебрався з дерев'яного будинку (на теперішній вулиці М. Тарнавського) в куплену у влас­ника бориславських нафтопромислів Гартенберга роз­кішну кам'яницю на вулиці Т. Шевченка (тепер у ній відділення Житлосоцбанку). Наступного дня високий гість відбув з Дрогобича. Яка була мета його при­їзду, сказати важко,— очевидно, пізнавально-розва­жальна. А впорядкована вулиця стала місцем прогу­лянок, ділових зустрічей дрогобичан.

Ще кілька слів про бургомістра. Цю посаду Ярош займав аж до розпаду Австро-Угорської ім­перії. Деякий час після українсько-польської війни 1918—1919 рр. і загарбання Галичини Польщею міс­том управляли призначені комісар і два асесори — поляк і єврей. Коли відновили посаду бургомістра, її знову зайняв Ярош. Він був добрим господа­рем міста і вмів робити власний «інтерес» — зай­мався бізнесом. Прибувши колись до Дрогобича ли­ше в портах і почавши з організації приватної стра­хової компанії «Краків», був помічений і обраний секретарем магістрату. Збив чималий капітал, при­дбав дім і поле у Модричах, санаторій у Трускавці, басейн на Пом'ярках біля Трускавця, фабрику па­перу біля міста Кросно в Польщі. Коли з Дрого­бича виїжджали назавжди нафтові магнати брати Шпіцмани, Ярош купив у них за великі гроші гарну кам'яницю (тепер у ній Палац школярів). Помер у 1936 р.; похований на цвинтарі на вулиці Труска-вецькій. Молодший син його був лісовим інжене­ром, середній ще підлітком розбився, коли кінь під ним сполошився від машини, а старший син вив­чився на адвоката і пізніше виїхав до Кракова. Доч­ка віддалась за польського офіцера і також виїхала з Дрогобича.

Отак малися колись «вершки» ділового Дрогоби­ча. Звичайно, всі вони належали, як правило, до поль­ської або єврейської грошовитої еліти. Серед місце­вих українців великих багачів не було, хоч і вони посту­пово вчилися збивати все більші капітали. Водночас існувало й дрогобицьке «дно» — жебраки. Вешталося їх багато, осібно й гуртами. Групувались переваж­но в п'ятницю, обирали собі «війта» і йшли за милос­тинею до Яроша. Одержавши подаяння, ділилися між собою, після чого знову ішли від склепу до склепу, де давали милостиню грішми або продуктами. Згідно

з тодішнім законом, жебрака мали право старцюва­ти тільки в своїй гміні.

Серед жебраків були й свої рекордсмени. Так, один з них назбирав на весілля доньці 17 тисяч злотих, за які міг купити стадо корів на півтораста голів чи вибудувати добротну кам'яницю. Проте його затримали і віддали під суд. Вирок був такий: одну третину грошей передати «захоронкам», другу — єв­рейському кагалові, а третю — залишити жебракові й етапом відправити його додому.

Була ще й одна така жінка — Февронія Сікорова. Нажебравши грошей, вона замовила каменяреві Тео-філю Валігурі спорудити на цвинтарі пам'ятник... самій собі. Кожного дня ходила жебрачка молитися до цьо­го пам'ятника. Так сумне і смішне сусідували по­ряд, як у всі часи. Дітлахи, стерши перші дві літери в прізвищі, очікували її, щоб покепкувати. Непись­менна Сікорова лише згодом дізналась про причину цих насмішок...

Стара вулиця Міцкевича починалася від Ринку і закінчувалась на перехресті нинішніх вулиць Січо­вих Стрільців, Самбірської, Лесі Українки та І. Фран­ка. В 1990 р. перша демократично обрана Дрого­бицька міська Рада народних депутатів поверну­ла давні, первісні назви площі Ринок і кільком вули­цям,' а ще понад сорока іншим присвоїла нові імена, пов'язані з історією України та міста. З вулицею Міцкевича обійшлися так: від Ринку до кафе «Віте­рець» на куті виділили вулицю Ярослава Осмомис-ла, долучивши до неї кілька будинків разом з відді­ленням ощадного банку, юридичною консультацією і нотаріальними конторами на колишній площі Котов-ського. Крім того, вулицю Ф. Кона (біля міської поліклініки) та будинки вулиці Міцкевича (від її по­вороту й до кінця) об'єднали у вулицю Січових Стрільців. Натомість до сучасної вулиці Т. Шевченка

долучили вулицю 1 Травня. А ім'ям Міцкевича назва­но колишню вулицю Т. Шевченка. Оскільки наша розповідь про вулиці старого міста, то про останню вона йтиме, як про колишню вулицю Міцкевича.

Першим справа від Ринку стояв дім Вегнера, за ним — кам'яниця адвоката Г. Кузіва. Тут на пер­шому поверсі була цукорня, де торгували тістечка­ми, кавою, чаєм з коньяком, «льодами». Кам'яниця з нинішнім магазином «Оптика» належала адвока­тові Роману Савойці, який вів переважно політичні справи. Побудував йому дім приблизно в середині 20-х рр. тесть-«вибушник» Іванчук з Борислава, кот­рий мав там нафтові шиби. Керував роботами муляр­ський майстер Михайло Кобрин з Горішньої Брами. У нього було два брати — Йосип і Володимир, теж добрі мулярі, їх стрий В. І. Кобрин — відомий адвокат і суддя, літератор, знав І. Я. Франка. Так що це бу­ла знана в Дрогобичі родина.

Сусідував із Савойкою адвокат Й. Цаймер. Його канцелярія, як і Савойкова, містилась на другому поверсі, а в підвалі мешкали нічні сторожі та двір­ники, яким власники кам'яниць платили за дозор. Нині тут жіноча перукарня «Краса».

Зліва на початку вулиці стоять дві споруди, що є найстарішими в Дрогобичі. Перша — оборонна це­гляна вежа, яка датується XIII — першою половиною XV ст. В 1551 р. будівничий з Перемишля Іван Грендош надбудував на ній ще один ярус висотою 2,5—3 м. При реставрації в XIX ст. цей ярус ро­зібрали і надали будівлі інших форм. Дверні прорі­зи на висоті другого-третього ярусів служили вихо­дами на земляний вал та на бойову галерею дерев'я­ного частоколу поверх цього валу.

На куті товстезної стіни вежі (товщина ця сягає 2 м) з боку головної площі міста в 1979 р. вста­новлено бронзову меморіальну дошку, напис на якій

засвідчує, що в 1648 р. Дрогобич був визволений козацько-селянською армією гетьмана Богдана Хмель­ницького.

Поряд із цією давньоруською пам'яткою знахо­диться друга старовинна будівля — готичний парафі­яльний костьол св. Бартоломея, заснований у 1392 р. як форпост феодальної Польщі на завойованих зем­лях Галицько-волинського князівства. Будувався він до 1511 р. При обстеженні костьолу в 1980—1987 рр. встановлено, що зведено його на місці давньорусь­кого терему княжого воєводи, і частина цього те­рему увійшла в будівлю костьолу складовою части­ною вівтарного компортаменту. Цегляні стіни тов­щиною від 92 см до 1,16 м збереглися на різну висоту.

Як вважають львівські вчені Іван та Роман Моги-тичі, терем був квадратної форми, з внутрішніми розмірами 8,78Х8,10 м, мав три яруси, сягаючи висо­ти 10,5 м, з чотирисхилим наметовим дахом. Пер­ший і другий поверхи перекривались по різьблених дерев'яних сволоках, третій завершувався цегляним склепінням. По периметру третього ярусу йшла зов­нішня дерев'яна галерея.

Костьол славився барочним вівтарем, іконою Ма­тері Божої з Ісусом Христом, написаною, можливо, в XIV ст., фресками, бібліотекою стародруків, віт­ражами Я. Матейка, С. Виспянського, Ю. Мегоф-фера.

На жаль, ця пам'ятка архітектури в 40—70-ті рр. XX ст. зазнала долі багатьох інших культових спо­руд: була сплюндрована, знищено всі її мистецько-культурні цінності. Лише в другій половині 80-х рр. костьол реставровано, але, крім купольних та час­тини настінних фресок і ще кількох великих дере­в'яних таблиць з латинським і польським текстами, тут майже нічого не залишилось. У 1989 р. в ко-

стьолі кілька місяців діяв музей «Мистецтво і ре­лігія». Тепер святиня виконує свою первісну функ­цію.

Йдучи від Ринку правою стороною новоназваної вулиці Ярослава Осмомисла, минаємо недавній Буди­нок працівників освіти. В 1991 р. з ратуші сюди перей­шов міський комітет компартії. Колись тут діяла дер­жавна чотирикласна школа ім. Міцкевича з польською мовою навчання. Тому й вуличка, що йде звідси вниз, зветься Шкільною. На розі вулиць Ярослава Осмо­мисла і Т. Шевченка теж стояла одноповерхова дерев'яна чотирикласна школа, її розібрано наприкін­ці 30-х рр. В обох цих школах навчалися переважно діти поляків, українців було мало.

Дім на другому розі названих вулиць — то ко­лишня кав'ярня Арвая. її послугами користувались в основному представники польської прогресивно на­строєної інтелігенції — вчителі, лікарі, юристи, інже­нери. Збирались вони в окремих кімнатах і вели дис­кусії з актуальних питань, куштували хмільного, при бажанні могли спожити обід.

За кав'ярнею нині є музична школа № 1. їй пере­дано давнє пробоство св. Бартоломея (пробощ, па-рох — парафіяльний піп римо-католицької церкви). Тут мешкало кілька священиків, неодружених, які в католицькому костьолі через дорогу провадили ре­лігійні відправи. Кожен пробощ займав окрему кім­нату і кухню. Оскільки до ресторану вони не хо­дили, то наймали кухарку. За порядком стежила гос­подиня. Під час відправи на дзвіниці біля костьолу би­ли в чотири дзвони. Славою найгучнішого користував­ся дзвін св. Бартоломея: його бронзовий голос чули і в навколишніх селах. Один із дзвонів спеціально придбав для дзвіниці купець Крафт. У роки гітле­рівської окупації три дзвони вивезено до Німеччи­ни на переплавку

За старшого серед пробощів довгі роки правив канонік Ян Шалайко. Ще в 1911 р., коли на посла до австрійського парламенту кандидував багатий єврейський купець Н. Левенштейн, Шалайко агітував голосувати за нього. Очевидно, за добрі гроші. Ді­знавшись про це, тутешні поляки так розлютувалися на нього, що були б йому порахували ребра. Та Ша­лайко сховався в аптеці Г. Тоб'яшека на Ринку. Закінчилося тим, що міщани побили в ній вікна.

Пригадаймо початок повісті І. Я. Франка «Борислав сміється»: «Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевій вежі вибив швидко і плачливо одина­дцяту годину. Від громади веселих, гарно повбира­них панів-обивателів дрогобицьких, що проходжува­лися по плянтах коло костела в тіні цвітучих каштанів, відділився пан будовничий і, вимахуючи блискучою паличкою, перейшов через улицю до ро­бітників, зайнятих при новорозпочатій будові... Цілий плац на розі вулиць Панської і Зеленої заповнений був людьми, деревом, камінням, цеглою, гонтям, купа­ми глини і подобав на велику руїну».

Не кожен, мабуть, знає, що описані Каменярем ву­лиця Панська — то нинішня Т. Шевченка, Зелена — теперішня І. Франка (до 1990 р.— Гоголя), а «ново-' розпочата будова» — споруда «Мистецької вітальні» (до 1990 р.— Будинок дружби народів). За спогадами старожилів, тут колись стояла стара хатина. Купивши ділянку між цими вулицями і теперішньою О. Нижан-ківського, нафтовий підприємець Гартенберг вибуду­вав собі цю велику кам'яницю з колонами. Взагалі-то володарі бориславського нафтового Клондайка по­любляли жити не в Бориславі, а в Дрогобичі. Пере­повідають, ніби Гартенберг забагнув вимостити під­логу вітальні монетами — австрійськими коронами. За дозволом звернувся до цісаря Франца-Йосифа. Той дозволив, проте поставив умову: монети викладати не

плазом, а ребром. Не бажаючи додаткових великих витрат, Гартенберг од задуму відмовився. Казали, він пізніше виїхав за кордон. Кам'яниця перейшла у власність нафтопереробного заводу «Галіція». В старі часи в ній працювала головна бухгалтерія заводу.

Одноповерховий дім (згодом надбудований), де міститься редакція часопису «Галицька зоря», нале­жав адвокатові Г. Дункельбляу.

Принагідне скажемо кілька слів про пресу ста­рого Дрогобича. Вже на початку 80-х рр. минулого століття виходили «Газета наддністрянська» (поль­ською мовою), «Дрогобицька газета» (німецькою мо­вою), «Ранкова газета» (єврейською мовою). Першу українську газету «Підкарпатський голос» заснували в 1907 р. відомі революціонери і громадські діячі В. Коцко і М. Стронський. Вона висвітлювала ро­бітничі та .профспілкові справи, життя робітників у інших країнах, вміщувала розмаїту інформацію про місцеве життя, культурно-освітню працю в читаль­нях. Вийшло всього п'ять чи шість номерів. Пере­рваний у 1907 р., «Підкарпатський голос» відродив­ся в 1911 р. під назвою «Голос Підкарпаття». За його випуск відповідали Р. Скибінський і той же В. Коцко. Тематика і напрям газети в основному збереглися.

Крім названих, перед першою світовою війною в Дрогобичі виходили польські «Газета прикарпатсь­ка», «Тигоднік дрогобицький» (щосуботи, видавець — Іполит Созанський), двотижневик М. Балицького «Реформа», двотижневик міського староства «Дзеннік розпоряджень», а також єврейський тижневик «Юдіш Уорт». У воєнні роки газети з різних причин не вихо­дили. Тільки в 1918 р., після проголошення ЗУНР, Українська Повітова Рада започаткувала тижневик «Дрогобицький листок», в якому друкувались її рішен­ня, повідомлення, розпорядження, а також інформація

про події на українсько-польському фронті, місцеве життя. Учительство Дрогобича заснувало щомісяч­ник «Нова школа». З початком польської окупації міста в травні 1919 р. вихід періодики припинився.

Українська преса в Дрогобичі не виходила про­тягом 15 років, оскільки власті чинили цьому всі­лякі перешкоди. Українське населення послуговува­лось газетами та журналами, що друкувались у Льво­ві. Щойно в 1937 р. був заснований інформацій­но-суспільний двотижневик «Гомін басейну», що ста­вив на меті показувати стан суспільного життя, національно-культурного руху місцевого українського населення. Вийшло 11 номерів газети, і через брак коштів у вересні того ж року вона припинила існу­вання.

Після приєднання західноукраїнських земель до Радянської України 4 листопада 1939 р. почала виходити «Більшовицька правда» — спершу орган Тимчасового управління, потім — Дрогобицького об­кому і міськкому компартії, облвиконкому. З грудня 1939 р. до грудня 1940 р. видавалась обласна мо­лодіжна газета «Юний комуніст», що з січня до червня 1941 р. мала назву «Більшовицьке плем'я».

Нинішній народний часопис «Галицька зоря» вихо­дить чотири рази на тиждень на чотирьох сторін­ках, висвітлює життя міст Дрогобича, Трускавця, Стебника та сіл Дрогобицького району. Крім нього, в Дрогобичі з 1990 р. виходять газети: «Добре серце», яку видає журналіст Василь Станович, ком­партійна «Вісті Підкарпаття», а з 1991 р.— «Провіс­ник» Дрогобицького районного об'єднання Товариства української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта».

У 1929 р. Дункельбляу продав будинок профспіл­ці нафтовиків, яка організувала в ньому Робітничий дім. У його приміщенні знаходилися польське Това­риство університету робітничого (ТУР) просвітниць-аг

кого напрямку, профспілки хіміків і металістів, Ук­раїнське культурно-просвітницьке товариство «Робіт­нича громада» ім. І. Франка, бібліотека, зал для зібрань. Члени цих організацій приходили сюди по­спілкуватися, відпочити, пограти в більярд, обговори­ти свої профспілкові справи, організувати спортив­ний захід, почитати тощо. Тут не раз бував відомий згодом діяч польського і міжнародного робітничого руху Владислав Гомулка, котрий мешкав у Бори­славі.

Якими правами і пільгами користувався тодішній член профспілки? Коли хворів, каса хворих випла­чувала йому половину заробітку; безкоштовно нада­вала адвокатський захист (але не за крадіжки);

профкоми на заводах боронили своїх членів від утисків адміністрації. Місячний внесок становив приблизно 4 злотих. При досягненні пенсійного віку профспіл­ка влаштовувала робітникові «колежанську» відправу (проводи) і виплачувала 500 злотих (приблизно двомі­сячний заробіток). Пенсія призначалась у розмірі середньомісячної зарплати.

У наступному будинку містилось польське реміс­ниче товариство «Гвязда». Різники, столяри, шевці, кравці, слюсарі проводили тут вільний час, грали в кар­ти, розважались. Нинішня восьмирічна школа № 15 посідає старий житловий дім. Колишнє помешкання міського лікаря Н. Тігермана займає тепер методич­ний кабінет міського відділу освіти. Вгорі був клуб єврейських адвокатів та інтелігенції.

Навпроти редакції, через вулицю, знаходився державний банк, поряд з ним — промисловий банк, ресторан Оренштейна і пивний заклад Померанца. У будинку за вулицею А. Міцкевича, де нині гастро­ном, діяв раніше перший на весь Дрогобич великота-бельний ресторан Шольца. Влітку на хіднику (тротуа­рі) ставили столики, відгороджуючи їх від вулиці,

натягували брезент, відчиняли вікна — і з ресторану линула приємна негучна музика. Простий чоловік сюди не заходив — усе коштувало дорого. Тут весели­лись і відпочивали багаті міщани та приїжджі вель­можі. У ресторані виступав з концертами хор кубан­ських українських козаків-емігрантів. У «рубахах», шароварах, чоботях, підперезані ременем, вони співа­ли і сумних, і веселих козацьких пісень.

Починаючи з 20-х рр., коли побудували нову рату­шу, в ній постійно працювали керівники міста. А де ж раніше знаходився магістрат? У будинку, що нав­проти ресторану Шольца,— в приміщенні теперішньо­го концертного залу Заслуженого Прикарпатського ансамблю пісні і танцю «Верховина». У прибудованій до магістрату тюрмі — цюпці — був ув'язнений І. Я. Франко, якого 11—13 червня 1880 р. етапу­вала пішки з Коломиї до Нагуєвич австрійська по­ліція. З кінця 20-х рр. і до 1939 р. тут містився поль­ський стрілецький легіон.

Резиденція бургомістра знаходилась у магістраті. Поряд — погруддя великого польського поета Адама Міцкевича. На старих поштових листівках зберег­лося зображення первісного пам'ятника поетові, спо­рудженого в 1894 р. Там він височіє на повен зріст. Однак пізніше хтось пошкодив скульптуру. Після Ве­ликої Вітчизняної війни на ньому встановлено знайо­ме усім дрогобичанам погруддя класика світової лі­тератури.

На протилежному боці вулиці, але трошки на­зад, є аптека. І колись у цьому одноповерховому будинку була аптека, яку купив Артур Сімон. А доти він мешкав у домі теперішньої дитячої бібліотеки, за приміщенням заводу «Побутрадіотехніка», і теж тримав аптеку. В наступному старому житловому будинку відкрито дитячий садок. Мешкав у ньому Йоахім Штернбах, власник фабрики клінкерів—обли-

цювальної плитки. Далі стояла ветха дерев'яна хат­ка С. Озимкевича — урядника ізби скарбової (подат­кової). Бургомістра Р. Яроша не влаштовувало таке сусідство з халупою. А оскільки мав із сином по машині, треба було їм і доброго заїзду до гаража на подвір'ї. Отож він купив ту хатку й розібрав. Тепер тут розбито клумби.

Найкрасивішою будівлею на вулиці Т. Шевченка є, мабуть. Палац школярів. Першими власниками цієї кам'яниці були нафтові магнати брати Шпіцмани. Перед вступом до Дрогобича російських військ восе­ни 1914 р. вони емігрували. Будинок зайняла військо­ва комендатура нафтопромислу. Останнім австрійсь­ким комендантом служив капітан Сеч. Від нього в лис­топаді 1918 р. перебрали владу представники ЗУНР, чому значною мірою сприяли недавні офіцери австрій­ської армії Німилович, Іван Вовк, Татарський, Баб'як.

Події, за спогадами їхніх учасників та очевид­ців, відбувалися так. 16 жовтня 1918 р. з ініціати­ви адвоката, майбутнього міністра закордонних справ ЗУНР, президента УНР в екзилі Степана Витвиць-кого відбулася нарада, на якій говорилось про необ­хідність перебрати 1 листопада владу в Дрогобичі і Дрогобицькому повіті. На більших зборах у Народ­ному домі було утворено Українську Національну Раду на чолі з суддею Миколою Бодруком. До неї також увійшли письменник, учитель гімназії Володи­мир Бірчак, Віктор Пацлавський, Іван Блажкевич, Богдан Левицький, Осип Зятик та ін. Рада зайнялася організацією практичного перебрання влади від ста­рих австрійських властей.

У ніч на 1 листопада 1918 р. вчитель із села Доб-рівляни Степан Кужіль зібрав групу хлопців-патріотів і роззброїв жандармів у своєму та двох сусідніх селах. Прийшовши до Дрогобича, і тут роззброїв місь­ку та повітову команди жандармів, які не чинили  опору. Протягом цього та наступного днів представ­ники старої влади передали свої повноваження ук­раїнцям. Першим міським старостою став суддя І. Бодрук, головою міської управи — священик А. Рудницький, повітової ради — І. Кобилецький, пові­тового суду — Ю. Дроздовський. Представники корін­ного українського населення були призначені й на інші ключові посади у Дрогобичі та повіті.

Деякі очевидці стверджують, що процес зміни вла­ди міг би відбуватися повільніше, якби не усвідом­лення небезпеки з боку Борислава. Там уже гуртува­лися жовніри-дезертири та місцеві польські робітни­ки, в розпорядженні яких знаходилось кілька тисяч крісів (карабінів). Це становило реальну небезпеку для нової влади, адже української залоги в Дрого­бичі тоді не було.

А 3 листопада прибув відомий громадський діяч, колишній посол до австрійського парламенту Семен Вітик. Очоливши в Дрогобичі Українську Національ­ну Раду, він звернувся з письмовою відозвою до бориславських робітників і силою свого авторитету зупинив їх можливі виступи проти української влади в Дрогобичі. Допомогли і селяни повіту, які перестали поставляти до Борислава харчі. 8 листопада польські легіонери залишили Борислав і відступили за річку Сян.

Поступово влада утвердилася і почала втілювати в життя політику уряду Західно-Української Народної Республіки. Але робити це в умовах українсько-поль­ської війни та національно-визвольної боротьби укра­їнського населення було дуже важко, бо головні сили й ресурси відтягувались для потреб фронту.

І ось тоді, коли січові стрільці — воїни Української Галицької Армії напружували всі зусилля у борні з ворогом, 14 квітня 1919 р. стався «дрогобиць­кий бунт», згодом названий радянськими історика-

ми «Дрогобицьким збройним повстанням». Добровіль­но організована з українських солдатів-дезертирів міська міліція відмовилася виступити на фронт і такою своєю поведінкою деморалізуюче впливала на військо­вих, котрі перебували в Дрогобичі

У квітні 1919-го становище на фронті усклад­нилось, потребувались свіжі сили. Отаман Грабовен-ський прийняв нарешті рішення відправити міліцейсь­ку сотню на фронт. Вона не підкорилась наказові, й отаман хотів її роззброїти. Дізнавшись про це, мі-ліціянти підняли бунт. Увечері 14 квітня вони зібра­лися біля дому Військової Повітової Команди — нинішнього Палацу школярів. Кілька чоловік на чолі з Іваном Кушніром зайшли в дім, де застали семеро старшин. Кушнір наказав їм підняти руки і здатись. У цей момент сотник Т. Смольницький (дехто сум­нівається, що то був саме він) вихопив револьвер і вистрілив. Кушніра було вбито на місці. Решта напад­ників утекла. Хтось знадвору вкинув гранату, вона ви­бухнула, однак старшини вціліли. Отаман Грабовенсь-кий перебував тоді в Бориславі, небезпека його обми­нула. Втім, у гармидері всі порозбігались, ніхто більше не постраждав. А вранці 15 квітня з фронту при­були сотні 3-го куреня Українських Січових Стріль­ців, пройшли вулицею Самбірською до Ринку й відно­вили порядок. На цьому «масовий збройний виступ трудящих м. Дрогобича проти контрреволюційного буржуазно-націоналістичного уряду так званої «Захід­ноукраїнської народної республіки», як інтерпретують це «повстання» доцьогочасні радянські енциклопедичні джерела, закінчився.

Не просто відтворити з окремих публікацій, ус­них спогадів достовірну картину цієї події. Якби таке завдання завжди ставили перед собою історики, не було б сьогодні таких, м'яко кажучи, спотворених оцінок і, отже, наших уявлень про більшість історич опору. Протягом цього та наступного днів представ­ники старої влади передали свої повноваження ук­раїнцям. Першим міським старостою став суддя І. Бодрук, головою міської управи — священик А. Рудницький, повітової ради — І. Кобилецький, пові­тового суду — Ю. Дроздовський. Представники корін­ного українського населення були призначені й на інші ключові посади у Дрогобичі та повіті.

Деякі очевидці стверджують, що процес зміни вла­ди міг би відбуватися повільніше, якби не усвідом­лення небезпеки з боку Борислава. Там уже гуртува­лися жовніри-дезертири та місцеві польські робітни­ки, в розпорядженні яких знаходилось кілька тисяч крісів (карабінів). Це становило реальну небезпеку для нової влади, адже української залоги в Дрого­бичі тоді не було.

А 3 листопада прибув відомий громадський діяч, колишній посол до австрійського парламенту Семен Вітик. Очоливши в Дрогобичі Українську Національ­ну Раду, він звернувся з письмовою відозвою до бориславських робітників і силою свого авторитету зупинив їх можливі виступи проти української влади в Дрогобичі. Допомогли і селяни повіту, які перестали поставляти до Борислава харчі. 8 листопада польські легіонери залишили Борислав і відступили за річку Сян.

Поступово влада утвердилася і почала втілювати в життя політику уряду Західно-Української Народної Республіки. Але робити це в умовах українсько-поль­ської війни та національно-визвольної боротьби укра­їнського населення було дуже важко, бо головні сили й ресурси відтягувались для потреб фронту.

І ось тоді, коли січові стрільці — воїни Української Галицької Армії напружували всі зусилля у борні з ворогом, 14 квітня 1919 р. стався «дрогобиць­кий бунт», згодом названий радянськими історика-

ми «Дрогобицьким збройним повстанням». Добровіль­но організована з українських солдатів-дезертирів міська міліція відмовилася виступити на фронт і такою своєю поведінкою деморалізуюче впливала на військо­вих, котрі перебували в Дрогобичі

У квітні 1919-го становище на фронті усклад­нилось, потребувались свіжі сили. Отаман Грабовен-ський прийняв нарешті рішення відправити міліцейсь­ку сотню на фронт. Вона не підкорилась наказові, й отаман хотів її роззброїти. Дізнавшись про це, мі-ліціянти підняли бунт. Увечері 14 квітня вони зібра­лися біля дому Військової Повітової Команди — нинішнього Палацу школярів. Кілька чоловік на чолі з Іваном Кушніром зайшли в дім, де застали семеро старшин. Кушнір наказав їм підняти руки і здатись. У цей момент сотник Т. Смольницький (дехто сум­нівається, що то був саме він) вихопив револьвер і вистрілив. Кушніра було вбито на місці. Решта напад­ників утекла. Хтось знадвору вкинув гранату, вона ви­бухнула, однак старшини вціліли. Отаман Грабовенсь-кий перебував тоді в Бориславі, небезпека його обми­нула. Втім, у гармидері всі порозбігались, ніхто більше не постраждав. А вранці 15 квітня з фронту при­були сотні 3-го куреня Українських Січових Стріль­ців, пройшли вулицею Самбірською до Ринку й відно­вили порядок. На цьому «масовий збройний виступ трудящих м. Дрогобича проти контрреволюційного буржуазно-націоналістичного уряду так званої «Захід­ноукраїнської народної республіки», як інтерпретують це «повстання» доцьогочасні радянські енциклопедичні джерела, закінчився.

Не просто відтворити з окремих публікацій, ус­них спогадів достовірну картину цієї події. Якби таке завдання завжди ставили перед собою історики, не було б сьогодні таких, м'яко кажучи, спотворених оцінок і, отже, наших уявлень про більшість історичних реалій. Нині незаперечним є факт, що ЗУНР — перша національна Українська держава, котру героїч­но захищали на фронті кращі представники всіх верств населення Галичини. Про січових стрільців складено прекрасні пісні, що стали народними. Хіба оспівував би їх народ, якби вони не були його захис­никами й оборонцями? Хіба висипав би у кожному селі високі могили звитяжцям, якщо б не вважав їх запорізькими козаками XX століття?! Увічнюючи па­м'ять про цих лицарів, дрогобичани в 1990 р. назва­ли на їх честь вулицю Січових Стрільців.

Нетривалою була влада українців у Дрогобичі — рід початку листопада 1918 р. до 17 травня 1919 р., коли частини УГА під натиском переважаючих сил противника були змушені залишити місто.

Та повернемось до розповіді про вулицю. Сусід­ній з нинішнім Палацом школярів будинок належав купцеві Гарніку, згодом — військовій «команді попов­нення». Сюди кликали на комісію новобранців, вручали повістки, і вони самі йшли на військову службу. Якщо полк знаходився далеко, рекрутів гур­тували в Стрию і розвозили по місцях служби. В 1922 р. польські власті остаточно закріпили за со­бою окуповану Галичину і провели перший набір до армії українських хлопців, яким сповнився 21 рік.

На вулиці Т. Шевченка містилось кілька навчаль­них закладів. Державна гімназія відкрилась у 1858 р. В ній учились видатні українські письменники Іван Франко, Василь Стефаник і Лесь Мартович. В їхні часи тут працював український письменник, етнограф і мовознавець Іван Верхратський. На його честь у 1990 р. названо невелику вуличку, що перпендикуляр­но відгалужується від вулиці Лесі Українки до вули­ці П. Сагайдачного.

До гімназії приймали учнів, котрі закінчили чоти­ри класи нормальної школи і склали вступні іспити.

Гімназисти починали навчання знову з першого класу і вчилися до восьмого; лиш тоді мали право вступу до вищої школи. Навчання було безплатним.

Починаючи з першого року навчання, викладали латину, німецьку і польську мови; українська обов'яз­ковою не вважалася. В третьому класі додавалась ще й грецька мова. Решта предметів були ті, що й зараз вчать у школах. По неділях гімназисти-поляки разом з викладачами йшли до костьолу на службу Божу, українські діти — до церкви. Суворою була дисцип­ліна в гімназії: за «двійку» батьки учня платили 15 зло­тих штрафу, а в разі отримання незадовільної оцін­ки з поведінки його могли не перевести до наступ­ного класу. Гімназист не смів після восьмої години вечора з'являтися у місті; всі його порушення реєстру­вались. За Австрії гімназисти мали форму темно-синього кольору, зі стоячим коміром; на комірі були паски: з першого до четвертого класу — відповідна кількість срібних пасків, з п'ятого по восьмий — золо­тих. Шапки носили круглі. Взагалі гімназіальна фор­ма нагадувала офіцерську.

Коли Р. Ярош купив собі добротну кам'яницю (нинішній Палац школярів), то попереднє помешкан­ня продав дантистові Фальку, і останній приймав у ньому пацієнтів. Дім, де розташована міська біб­ліотека для дорослих, спорудив володар нафтових шибів у Бориславі Гартенберг для утримання єврей­ських старців: люди похилого віку, котрі не мали роди­ни, притулку, доживали тут віку. Принагідне додамо, що в 1949 р. перед цим будинком на мармуровому постаменті встановлено бюст О. С. Пушкіна.

А поряд з цією обителлю смутку члени польсько­го гімнастичного товариства «Сокіл» — молоді, здорові люди — тренувались, дивилися вистави гастролюючих театрів, взагалі ще й не думали про свою майбутню старість...

Будинок навпроти, де тепер Товариство книголю­бів, належав «Польсько-християнському зв'язку», що своїм завданням ставив полонізацію українського на­селення. Тих з українців, хто потрапляв у його те­нета, презирливо називали «хрунями» і навіть не по­давали їм руку. А слід сказати, що спокуса була не­мала: польські власті заохочували «хрунів» наданням роботи. Та все ж українці вище від яничарської плат­ні цінували свою національну гідність.

За цим будинком була кам'яниця доктора Вільде-ра, який приймав пацієнтів удома: прийшов пан, чи Іван — він усім приділяв однакову увагу.

Окремо, наче красується, стоїть колишній дім док-тора-рентгеніста Гіммеля. Побудований в багатому на архітектурні оздоби стилі пізнього барокко, він є па­м'яткою архітектури в Дрогобичі.

Правий кут вулиці, в місці повороту її до Самбір-ської, в 20-х рр. займали городи. Лише в 1932— 1933 рр. інженер заводу «Галіція» Швайцер вибудував тут собі кам'яницю. Поряд виросла друга — Б. Шрає-ра. А на розі сучасних вулиць Т. Шевченка і Січо­вих Стрільців знаходився колись старий дерев'яний костьол. Лазар Наппе купив ще за Австрії цей грунт і на ньому вибудував масивну кам'яницю.

Приміщення станції швидкої допомоги — це ко­лишня власність віце-бургомістра Якуба Фаєрштей-на, Палацу щастя — давні помешкання урядників за­воду «Галіція», стоматологічної поліклініки — кам'я­ниця одного багатого єврея, кутовий дім (відомий пізніше як приміщення нафтового технікуму) — по­мешкання багача Давидмана.

Через десятиліття вулиця зберегла свій давній ви­гляд, неповторність і аромат минувшини.